Історія Української Православної Церкви США

Українська Православна Церква в США розпочала свою діяльність у 1918 році, коли декілька вже існуючих парафій та духовенство інших Православних та Католицьких єпархій вирішили, що чисельність українського населення в США досягла того рівня, що воно зі своєю особливою етнічною ідентичністю повинно мати власну юрисдикцію. Багато питань духовного та політичного характеру надихнули на прийняття цього рішення, яке відразу стало успішним з точки зору чисельності парафій та вірних, які приєдналися до втілення цієї ідеї. Громади шукали і знайшли духовний покров під омофором єпископа Ґерманоса Сирійської Православної Церкви в США. Єпископ Ґерманос надавав необхідну духовну опіку новоутвореній юрисдикції, доки прохання не було відправлене до новоствореної Автокефальної Православної Церкви в Україні, яка утворилася в жовтні 1921 під керівництвом митрополита Василя Липківського після проголошення першої декларації про Незалежність України в 1918 році. Відповіддю на це прохання було призначення на той час архієпископа Іоана (Теодоровича) піклуватися духовними потребами Українських Православних вірних у Сполучених Штатах Америки.

Архієпископ Іоан прибув до Сполучених Штатів у 1924 році і відразу взявся за скликання Собору, на якому було б офіційно зформульовано утворення Єпархії Американської-Української Православної Церкви в США. Єпископ Ґерманос офіційно передав свою опіку над Церквою Архієпископу Іоану. Після Собору, під керівництвом архієпископа Іоана, життя Американської-Української Православної Церкви в США почало дійсно процвітати. Архієпископ залишався в тісному контакті з Церквою в Україні, проте до 1927 року стало зрозуміло, що Комуністичний режим не припинить переслідувати цю Церкву, заарештувавши на той час усіх Її ієрархів та більшість духовенства і знищивши більшість Церковного майна. До 1937 року всіх єпископів було страчено і не було залишено жодних ознак існування Церковного життя. На жаль, Українська Автокефальна Православна Церква не мала жодної можливості добитися свого канонічного визнання перед світовим Православ'ям, а рішення та дії зібраного Нею Собору залишаються і досі суперечливими. Майже відразу після закінчення Собору 1921 року була приречена боротьба за існування. Архієпископ Іоан відхилив вимоги юрисдикції Московського Патріархату, який замінив Автокефальну Церкву в Україні та розірвав всі зв'язки з Україною.

Американська-Українська Православна Церква в США була глибоко уражена цими фактами, а особливо тим, що Архієпископ Іоан був висвячений, як один з перших трьох єпископів Автокефальної Церкви в Україні і не отримав канонічного визнання світовим Православ'ям. Незважаючи на кілька спроб добитися свого визнання перед Вселенським Патріархатом, прогресу не було досягнуто, і як факт, він не отримав відповіді ні на один з своїх листів. Проте, духовенство та вірні Американської-Української Православної Церкви в США, були без сумніву переконані у своєму прагненні створити власну незалежну церкву, яка продовжувала зростати і розвиватися духовно та матеріально. З центром Єпархії розташованим у Філадельфії, була заснована і семінарія де духовенство, необхідне для служіння духовним потребам вірних, отримувало свою освіту та було призначене на служіння - всі вони до певної міри творили чудеса засновуючи та розбудовуючи нові парафії по цілій країні.

Митрополит Іоан повністю занурився в життя нашої Церкви та в Американське суспільство. Він вільно володів англійською мовою, розуміючи, що його вірні, які емігрували до США починаючи з 1880 року, а також між Першою і Другою Світовими Війнами, сильно злилися з новим для них суспільством. Це були українці, які ніколи не знали незалежної України, чи України, як політичної держави. Вони прибули з регіонів України, які були під постійною окупацією сусідніх держав, таких як Австро-Угорська Імперія, Польща та інші. Митрополит дав їм ідентичність, на якій вони могли будувати свою церкву, і він був спроможний робити це на мові, якою всі говорили. Він чітко та легко сформульовував і висловлював свої найглибші теологічні та пасторські промови на англійській мові. Він усвідомлював необхідність залучати молодь до Церкви. У 1947 році під керівництвом о. Володимира Букати та о. Степана Галика-Голютяка, він заснував Українську Православну Лігу – першу Церковну Організацію. Організація функціонує уже 71 рік і є ініціатором багатьох історичних подій у житті Церкви – відкриття нашої власної Семінарії Святої Софії, придбання табору "Всіх Святих" в Емлентоні, штат Пенсільванія, створення стипендійних програм – Стипендіальний Фонд Митрополита Іоана для семінаристів та стипендія Лин Савчук-Шерон Кузбит для членів УПЛ, які вчаться у коледжі чи університеті, видання великої кількості навчального матеріалу та, в кінцевому підсумку, заснування Молодіжної Української Православної Ліги США у 1962 році для підготовки нашої молоді до керівництва та активної участі в житті Церкви.

У 1928 році інша група українських Православних Християн в США розпочала свій рух до Православ'я. Через питання, що стосувалось статусу визнання архієпископа Іоана, ця група не дуже то й хотіла асоціювати себе з його уже заснованої юрисдикцією, яка активно розвивалася. Перший Собор цієї групи вірних зібрався в Аллентаун, штат Пенсільванія, навесні 1929 року утворивши Українську Православну Церкву в Америці. Отець Др. Йосиф Жук був обраний адміністратором організування єпархії, а на Другому Соборі у 1931 році в м. Нью-Йорку його було обрано першим єпископом. У 1932 р. два ієрархи Сирійської Православної Церкви в США висвятили Єпископа Жука у Катедрі Св. Володимира на 14-й вулиці в Нью-Йорку. На жаль, Єпископ Йосиф прожив менше двох років після своєї висвяти.

У 1936 році Вселенський Патріарх прийняв Українську Православну Церкву в Америці під свій омофор, а в 1937 році єпископ Богдан (Шпилька) був висвячений на єпископа для діючої єпархії. Під його опікою юрисдикція також почала розвиватися надзвичайним темпом зростання чисельності парафій та вірних, майже конкуруючи із зростанням Американської-Української Православної Церкви США під керівництвом архієпископа Іоана.

Дві Українські Православні юрисдикції співіснували в США протягом наступних 17 років. Вони обидві розширювалися, архієпископ Іоан крім США очолив Українську Православну Церкву в Канаді, а єпископ Богдан в свою чергу заснував декілька парафій в Канаді.

У 1942 році під час короткого послаблення релігійних переслідувань в період німецької окупації України Православна Церква в Україні знову була відроджена як частина Польської Автокефальної Православної Церкви на чолі з митрополитом Діонісієм (Валединським). Одним з єпископів, висвячених для відродженої церкви у 1942 році в Києві був єпископ Мстислав (Скрипник), який пізніше прибув до Канади, щоб очолити там Українську Православну Церкву, яку він перебрав від архієпископа Іоана. Через кілька років єпископ Мстислав, із згоди Вселенського Патріархату, залишив Канаду і прибув до Сполучених Штатів, щоб приєднатися до юрисдикції єпископа Богдана. Єпископ Мстислав, будучи канонічно висвяченим, переконав архієпископа Іоана бути перевисвяченим, щоб тим самим вирішити всі канонічні питання стосовно його канонічності і започаткувати передумови для об'єднання двох Церков. У 1949 році архієпископ Іоан погодився і був висвячений єпископом Мстиславом та митрополитом Христофором Екзархом Олександрійського Патріархату в США.

У 1950 році в м. Нью-Йорку у Катедрі св. Володимира на 14-й вулиці обидві юрисдикції одночасно скликали свої окремі Собори - один проходив у самій церкві, а один у церковній залі. Тоді, 13 жовтня в церкві був зібраний спільний Собор об'єднання, де всі парафії Американської-Української Православної Церкви в США під керівництвом архієпископа Іоана та більшість парафій Української Православної Церкви в Америці, підписали Акт про Об'єднання. На жаль, деяке духовенство та парафії від єпископа Богдана не були переконані та умовляли відмовитися від об'єднання. Єпископ Мстислав з більшістю парафій Української Православної Церкви в Америці об'єдналися, в результаті чого, архієпископ Іоан став первоієрархом нової Церкви з Катедрою при парафії Святого Володимира у Філадельфії, штат Пенсільванія; владика Мстислав – Голова Консисторії та Архієпископ Нью-Йоркський; а архієпископ Геннадій очолив Чиказьку Єпархію. Нова об'єднана Церква отримала назву Українська Православна Церква США. Акт про Об'єднання був проголошений під час Божественної Літургії на святі Покрови Пресвятої Богородиці - 14 жовтня - у Катедрі Св. Володимира новообраним Митрополитом Іоаном, Архієпископом Мстиславом та Архієпископом Геннадієм такими словами:

Від сьогодні наші Церкви, Американська-Українська Православна Церква в Сполучених Штатах Америки та Українська Православна Церква в Америці об'єдналися і утворили Єдину, Святу Українську Православну Церкву Сполучених Штатів Америки, яка з цього дня і надалі буде жити і діяти, як Митрополія під одним духовним керівництвом та керуватися однією конституцією, яку ми одночасно колегіально ратифікуємо та приймемо".

Ми можемо сомі тільки уявити ту величезну радість, яку відчували учасники цього спільного Собору, слухаючи ці слова та вбачаючи майбутнє життя їхньої Святої Української Православної Церкви. Це була радість, відлуння якої звучало по всьому світу. Протягом наступних двох десятиліть ще більше парафій приєдналися до об'єднаної Церкви, а також ще були засновані нові громади прибулими іммігрантами з таборів у Німеччині. Незважаючи на те, що єпископ Богдан вирішив залишитися за межами новооб'єднаної Церкви, він був присутній на спільній Літургії, щоб бути свідком цієї події.

На наступний же день, розпочалася клопітка робота в Консисторії, якою керував архієпископ Мстислав, наполегливо прагнучи привести до Церкви якомога більше Православних українців тут у США. В перші місяці Рада Митрополії часто зустрічалася, щоб прийняти рішення, необхідні для побудови міцної основи організаційного життя Церкви. На червневому засіданні Ради 1951 року, було запропоновано придбати фермерську земельну ділянку у розмірі 57 акрів, в центрі штату Нью-Джерсі, недалеко від Українського Села – літньої резиденції та громадського центру Катедри Св. Володимира міста Нью-Йорку. Протопресвітер Лев Веселовський, який на той час був настоятелем Катедри, переконав наших Ієрархів роздумати над пропозицію та підтримати її. Земельна ділянка спочатку була майном делегата від штату Нью-Джерсі до Континентального Конгресу Сполучених Штатів - Генріха Фішера. Пропозиція надана Раді Митрополії підкреслювала історичний зв'язок з Американською історією і те, що рельєф території разом із будинками та зручне розташування, послужили б найбільш відповідним місцем для Адміністративного Центру та Осередку Митрополії Української Православної Церкви США.

У 1951 році єпископат Церкви збільшився з прибуттям та прийняттям єпископа Володимира (Малеця), якого було призначено до парафії Покрова Пресвятої Богородиці в Детройті. У 1957 році він став архієпископом і прослужив ще 20 років перед тим, як упокоївся у Господі у віці 77 років, у липні 1967 року. Архієпископ Володимир був високо освіченим богословом, який навчався в Київській Духовній Академії на Україні та викладав у своїй Черкаській Єпархії, після свого висвячення у 1944 році митрополитом Діонісієм з Варшави. Він емігрував на Захід з більшістю ієрархів Української Автокефальної Православної Церкви в 1944 році, спочатку до Варшави, а потім до таборів у Німеччині, де він продовжував бути членом Синоду єпископів для Церкви до його від'їзду і прибуття до Української Православної Церкви США у 1951 році. Архієпископ дуже любив писати і щомісяця подавав нові статті до наших церковних видань, таких як Українське Православне Слово. Духовенство, яке мало змогу промовляти на його похороні, висловлювали йому свою вічну подяку за те, що мали можливість почерпнути знань через його праці у багатьох сферах богослов'я та літургійної практики.

Коли читаєш протокол Ради Митрополії за 1951 р., здається що ентузіазм тоді присутніх щодо придбання землі нібито переливається на тебе, коли відразу ж усе духовенство та вірні почали складати свої перші пожертви на придбання земельної ділянки, яка коштувала $90 000 - на той час велика сума: о. Лев Веселовський, о. Дмитро Д. Лещишин, о. Іван (пізніше архієпископ Марко) Гундяк та о. Микола Кашуба всі пожертвували по $500. Відразу після них, пожертви склали: архієпископ Мстислав $200, о. Веcеловський (до своєї першої пожертви доклав ще $500), член Ради Митрополії Олексій Гелелюк $250, Григорій Пипіюк, о. Іван Гундяк, о. Андрій Бек, о. Микола Кашуба кожен дав по $50 та професор Василь Завітневич - 25 доларів. Усього за кілька хвилин було зібрано $3125 - це була величезна сума грошей за один день. Після такого вираження ентузіазму, без сумніву, пропозиція була схвалена одностайно.

Після цього засідання Ради Митрополії у Консисторійному Обіжнику, архієпископ Мстислав, Голова Консисторії писав до духовенства та вірних:

"З Проголошенням від 15 жовтня 1950 року, в якому Собор нашої Церкви набув статусу Української Православної Церкви США ... об'єднуючи всіх тих, хто не словом, а ділом, дав свідчення їхньої відданості нашому Небесному Отцеві, усім ті, хто почесно бажає служити Богу та багатостраждальній Українській нації. Об'єднана Українська Православна Церква США стала скарбом величезної цінності, яка має велике значення для України та Сполучених Штатів Америки."

"Одначе, - вільно нам хвалитися і радіти цією безперечно великою і многовартісною в нашому житті подією, коли в рівній мірі будемо свідомі тих обов'язків, що їх положив на наші плечі Господь, поблагословивши наше Церковне об'єднання. Ми ніколи не можемо забути, що об'єднана Українська Православна Церква покликана Господом до виконання великих завдань – до довершення занедбаного, до придбання нових духовних вартостей, до навернення Церкві тих братів, що відцуралися Бога і свого народу, до скерування наших дітей на шлях християнського життя і багатьох інших не менш важливих завдань. Цим самим Господь поставив нас перед великим іспитом, але як Добрий Батько, дав нам засоби до цього іспиту. Об'єднав нас і наші сили. В наших руках сьогодні отих десять євангельських талантів, які повинні ми помножити, а не лише переховати, чи зовсім змарнувати."

"Щоб мати змогу приступити до виконання завдань на цих дуже важких ділянках, Рада Митрополії та Консисторія постановили створити єдиний осередок, де будуть знаходитися всі установи нашої Церкви. Такий осередок було знайдено в містечку Саут Баунд Брук, штат Нью-Джерсі, 30 миль від Нью Йорку. Сповіщаючи про це ухвалення, одночасно закликаю Вас, дорогі Отці та Брати й Сестри, до спільного здійснення цієї постанови, бо без допомоги цілої Церкви, Консисторія не буде спроможна виконати це велике і дійсно історичне в житті Православних Українців США завдання... Це є перший наш спільний іспит... Якщо розпочате нами діло доведемо до кінця, прославимо себе, своїх дідів і прадідів, своїм дітям лишимо добру славу, а незрячим відкриємо очі і приєднаємо до себе. Нехай Господь благословить Вас!"

Це звернення було успішним, і освячення землі було заплановано на 1 червня 1952 року. Через триденний літній дощ, освячення було неможливо провести на території. Незважаючи на дощ, приїхало понад 2,500 вірних, в той же час морально підтримавши організаторів події. Вся програма, включаючи Божественну Літургію, була перенесена в зал місцевої школи, куди змогли поміститися близько 1 200 чоловік. Усі коридори та класні кімнати були переповнені вірними. Дехто навіть залишився у своїх автомобілях та автобусах. Понад 30 священиків, 5 дияконів та 30 прислужників брали участь у богослужінні з митрополитом Іоаном та архієпископами Мстиславом і Геннадієм, а хор із Катедри Св. Володимира в Нью-Йорку, у поєднанні з хористами місцевих парафіяльних хорів міст Картерету та Нюарку співали Божественну Літургію.

Під час Божественної Літургії промовляли всі три архієреї. Митрополит Іоан говорив про велику роль Українських Православних релігійних центрів у житті нашого Українського Народу – таких, як Києво-Печерська Лавра у Києві. Він нагадав усім про велику відповідальність, покладену на нас Богом у цьому Осередку, заснованому всього навсього сім місяців тому назад.

Архієпископ Мстислав зазначив постійне зростання Української Православної Церкви США з дня Об'єднавчого Собору в 1950 році та особливо з нещодавнім заснуванням багатьох парафій прибулими іммігрантами з Європи. Завершуючи свою промову, архієпископ - завжди дивлячись в майбутнє - закликав усіх вірних зробити свій внесок у фонд будівництва Церкви-Пам'ятника, яка буде побудована на території у м. Саут Баунд Бруці – в пам'ять про мільйони жертв, тих хто віддали своє життя за незалежність України та Сполучених Штатів Америки.

Після своєї промови, Архієпископ роздав вручну написані ікони Божої Матері 56 особам, які пожертвували принаймні $50 на купівлю землі родини Фішерів. Це була зворушлива мить, як описано в Українському Православному Слові:

"Цей момент був надзвичайно зворушливий, бо серед жертводавців переважали старші та немічні люди, яким треба було допомогти підійти до Владики. Приймаючи з архієрейських рук Святу Ікону, багато з них плакало. Одна старенька жінка, на запит: "Чому Ви плачете?" – відповіла: "Плачу з радості, адже я перший раз у своєму житті молилася з такою великою Христовою громадою моїх братів і сестер, перший раз була присутня за Божественною Літургію з трьома Владиками і таким великим числом священиків." Ця 82-літня жінка, того ж самого дня пожертвувала ще $50 на будівництво Церкви-Пам'ятника у Саут Баунд Бруці."

На жаль, через погодні умови культурну програму хорів та танцювального ансамблю з нашої парафії в Джонсон-Сіті, штат Нью-Йорк, було відмінено. Філософська відповідь одного з танцюристів підліткового віку підсумувала події цього дня: "На те Божа воля, що ми не виступаємо сьогодні, тому що нам доведеться виступати іншим разом перед 10 000 наших вірних, тому що лише третина тих, хто планував приїхати до Саут Баунд Бруку сьогодні приїхали!"

Перенесене освячення землі разом із приміщеннями, бібліотекою, архівом та друкарнею відбулося 21 вересня 1952 р. – на Свято Різдва Пресвятої Богородиці. 1 500 людей взяло участь у цьому святкуванні. Вони мали можливість перейти і роздивитися все навкруги, навіть наблизитися до тимчасового престолу, який знаходився на місці, де сьогодні стоїть наша Церква-Пам'ятник. За престолом була красиво оздоблена ікона Божої Матері. Митрополит Іоан та Архієпископ Мстислав співслужили Божественну Літургію. Це був прекрасний день, на якому відбувся урочистий концерт, перенесений через погодні умови з запланованого освячення землі у червні. У заході взяли участь 56 священиків, які відразу ж провели першу Конференцію Духовенства УПЦ США після Об'єднавчого Собору.

Того пізнього літнього дня - 21 вересня 1952 р. - єдиними будинками, що знаходилися на території Осередку під опікою Святого Апостола Андрія Первозванного, були родинний дім Фішерів, який став Консисторією та резиденцією для Архієпископа, друкарня де друкувалося "Українське Православне Слово", невеличкий будинок, де жив скарбник Консисторії, та млин, який слугував як церковний зал бібліотека/архів та школа українознавства і релігієзнавства.

Протягом років багато інших приміщень було побудовано на цьому святому місці. Сталося багато змін і доповнень.

У 1954 році управа околиці Франклін дала дозвіл на відкриття Свято-Андріївського цвинтаря. Це стало можливим лише тому, що родинний цвинтар Фішерів, історичне місце, за яким наша Церква і досі доглядає був розташований на нашій території. Цвинтар був освячений 26 вересня 1954 року. Поховання почалися практично відразу. На даний час цвинтар нараховує майже 15 тисяч могил, що знаходяться на 25 акрах землі, включаючи продовження цвинтаря біля Семінарії та Консисторії.

У 1955 році розпочалось будівництво Церкви-Пам'ятника Св. Андрія, в пам'ять жертвам штучно створеного Голодомору Йосифом Сталіним та тим, хто віддав життя своє за незалежність України та Сполучених Штатів Америки. Будівництво тривало десять років і церква була освячена 10 жовтня 1965 року. Ніхто не зумів краще описати Церкву-Пам'ятник ніж архієпископ Мстислав незадовго до її освячення:

"Церква-Пам'ятник — це спільний монумент над могилами наших попередників та рідних і найдорожчих нам.
Церква-Пам'ятник — це вияв глибокої пошани до героїв і мучеників українського народу.
Церква-Пам'ятник — це дуже скромний хрест над заораними ворогом могилами мільйонів-жертв Великого Голоду.
Церква-Пам'ятник — це лише скромна спроба відтворити велич українських святинь, що їх зруйнувала Москва тільки в ХХ столітті.
Церква-Пам'ятник — це твір вільного українського духа, нерозривно пов'язаний з давнім українським церковним будівництвом.
Церква-Пам'ятник — це наш скромний вклад в скарбницю духових і культурних вартостей США.
Церква-Пам'ятник — це свідоцтво, що її будівничі й фундатори жили не тільки для себе, але й для прийдешніх поколінь нашого народу."

Ми можемо тільки додати, що Церква-Пам'ятник більше ніж що небуть інше, стала символом нашої Української Православної Церкви США та символом нашого Духовного Осередку, Центру Митрополії – Українського Єрусалиму, як говорив Архієпископ/Митрополит/Патріарх Мстислав.

У 1952 році була заснована бібліотека – в приміщенні млина родини Фішерів, в якому також знаходилася наша перша церква Св. Андрія. Бібліотека була створена для збереження українських історичних, богословських, культурних та літературних книг, які систематично руйнувалися радянським режимом в Україні. На жаль, це церковне приміщення та зал були зруйновані пожежею у 1964 році. Однак, бібліотека була збережена і пізніше перевезена в підземні приміщення нещодавно закінченої Церкви-Пам'ятника Св. Андрія. На початку 1980-х років, після завершення будівництва Українського Культурного Центру, бібліотека була перенесена до Культурного Центру та з'єднана з швидко зростаючою бібліотекою Свято-Софіївської Семінарії, для якої не вистачало місця в Семінарії. У 1988 році, до 1000-ліття Хрещення Русі-України, було завершено будівництво нової Консисторії та спеціального бібліотечного приміщення, куди на постійно перевезли об'єднані бібліотеки.

У середині 1950-х рр., наш єпископат збільшився з прибуттям архієпископа Володимира (Малеця) з Європи, який був прийнятий митрополитом Іоаном та архієпископом Мстиславом і призначений до Катедри Покрови Пресвятої Богородиці в м. Детройті, штат Мічиган. Владика Володимир розбудував життя Українських Православних громад по усій Центрально-Західній частині США, де наша Церква ще не мала призначеного єпископа.

У 1960 році плани Уряду вплинули на наше Церковне життя, коли Федеральний Уряд розпочав будівництво державної магістралі І-287 забравши від нас 4 акри землі та відокремивши від основної частини нашого майна ще 18 акрів, які розділила магістраль. За 4 акри ми отримали компенсацію в розмірі $21 600, що було в 5 разів більше, ніж те, що ми заплатили за цю територію в 1951 році. За 18 акрів, які відділила від нас дорога, ми отримували багато пропозицій протягом багатьох років, але з добрим передбаченням, архієпископ Мстислав відмовлявся продавати цю ділянку, називаючи її нашим забезпеченням на майбутнє.

У 1961 році ще одне благословення зійшло на нашу Церкву, коли митрополит Іоан та архієпископ Мстислав благословили утворення нової Центральної організації – Об'єднання Українських Православних Сестрицтв (ОУПС). Це була організація, яка представляла усі сестрицтва при наших парафіях по всій країні. Вступ до організації був добровільним з боку парафіяльних сестриць, в один час організація нараховувала 46 задіяних сестрицтв. У 1961 році на перших загальних організаційних зборах, які відтоді відбувалися кожні 3 роки ОУПС вибрала Управу. Діяльність цієї організації значно перевищила кількість людей, які належали до Управи в будь-який час її існування. ОУПС видавало багато публікацій, серед них "Англійську Енциклопедію України для дітей" та щомісячний журнал "Віра". Надзвичайно успішна стипендіальна програма понад 50 років надавала фінансову допомогу студентам – членам нашої Церкви в США, Південній Америці та Незалежній Україні. Протягом останніх 15 років організація внесла десятки тисяч доларів до фонду будівництва Музею та спонсоруватиме постійну виставку про Голодомор в Україні. На жаль, на даний час ОУПС не є діючим через фінансову кризу спричинену діями її скарбника.

У 1962 році архієпископ Генадій з Катедрою Святої Тройці, через розбіжності з іншими ієрархами, вирішив залишити Українську Православну Церкву США. Через два роки він зі своєю парафією перейшов до Української Православної Церкви в Америці під омофором Вселенського Патріархату, де він і залишився до своєї смерті в 1973 році.

У 1967 році єпископ Олександр (Новицький) був висвячений на єпископа Чиказького. Він, на жаль, послужив тільки три роки через свою передчасну смерть у 1970 році. Єпископ Олександр підтримував бачення митрополита Іоана щодо Української Православної Церкви США. Він також усвідомлював необхідність старанно працювати з молоддю Церкви з метою зберегти її відданою Христу через нашу Святу Церкву.

У 1970 р. Єпископ Марко, тодішній о. Іван Гундяк, довголітній настоятель парафії Св. Димитрія в Картереті, штат Ню-Джерсі, був висвячений на єпископа-помічника для Східної Єпархії під архієпископом Мстиславом. У 1971 році він став архієпископом і залишився на парафії Св. Димирія, якій було надано звання Катедри, де він служив настоятелем 52 роки до своєї смерті в липні 1984 року. Архієпископ тісно співпрацював з Українською Православною Лігою і був одним з перших священиків, що служили нашій Святій Церкві з дня Її заснування у 1918 році.

Велике горе сталося в житті нашої Церкви в травні 1971 р., коли відійшов у вічність Блаженніший Митрополит Іоан Теодорович, наш правлячий ієрарх з 1924 по 1971рр. – 47 років любові та близькості до дітей Церкви. Коли він відвідував парафії, діти приходили до нього через його очевидну любов до них, і він казав їм усім назвати його "Дідусем", багато хто, до сьогодні пам'ятає це. Митрополит постійно прагнув зберегти єдність Церкви, коли стикався з розбратом між різними хвилями іммігрантів, які складалися з мирян та духовенства Церкви. Він прагнув бути пастирським єпископом для своєї пастви, добрим адміністратором, справжнім педагогом, богословом, філософом та вчителем. Він організував першу семінарію близько 1940 року у своїй Катедрі у Філадельфії, де він особисто керував освітою перших американських студентів, які народилися в нашій Церкві, яких він пізніше висвятив на священиків, серед них були о. Франко Лаврик, о. Степан Ганкевич, о. Степан Галик-Голутяк та інші. Митрополит Іоан брав участь у придбанні та розбудові Осередку Митрополії з 1952 року до своєї смерті. Він був плідним письменником і був справжнім пастирським прикладом для духовенства Церкви. Митрополит не допустив, щоб нескінченні питання про його єпископське висвячення, стримували його від справжнього і відданого служіння нашому Господу. Він просто розумів, що Бог розсудить, чи він є "канонічний" чи ні. Митрополит похований на Свято-Андріївському цвинтарі біля Церкви-Пам'ятника в Осередку Митрополії.

Після смерті митрополита Іоана у 1971 р., архієпископ Мстислав був обраний митрополитом нашої Церкви і перебрав на себе обов'язки керівництва цього ж року. До того, він послужив Церкві 21 рік як архієпископ та Голова Консисторії, а тепер йому було призначено послужити Церкві ще 22 роки як Митрополит, до його смерті у 1993 році у віці 95 років. Важко навіть описати таланти та здібності цієї людини, яка віддала все своє життя служінню Українській Нації та Святій Українській Православній Церкві. Він служив лейтенант-полковником в уряді свого дядька Симона Петлюри, а звідти був представником Волинської Області України (тодішньої частини Польщі) у Польському Сеймі, де представляв Український Народ даної території. Він почав бути дуже задіяним у житті Церкви і був обраний, під час Німецької окупації України, на єпископа Автокефальної Церкви під духовним керівництвом Митрополита Варшавського Діонісія. Його висвята відбулася в той же період часу, що і висвята ще декількох інших єпископів, у Соборі Святого Андрія в Києві, для служіння відродженої Української Автокефальної Церкви. Коли комуністи зробили свій вирішальний крок, щоб захопити всю Україну, єпископ Мстислав та більшість інших ієрархів Церкви були змушені втікати на Захід. Він залишився в Німеччині у складі Священного Синоду Єпископів, реорганізованого там під керівництвом митрополита Полікарпа (Сікорського). У 1948 році він емігрував до Канади для служіння Українській Грецькій Православній Церкві. Через різноманітні конфлікти, він вирішив переїхати з Канади до США, де був прийнятий в Українську Православну Церкву в Америці, яку очолював єпископ Богдан (Шпилька). Як зазначалося раніше в цьому документі, він був рушійною силою у процесі перевисвяти митрополита Іоана та об'єднанні двох Українських Православних юрисдикцій в Українську Православну Церкву США.

Коли вже об'єднана Церква купила землю у Саут Баунд Бруці, штат Нью-Джерсі, яка пізніше стала нашим Центром Митрополії, обидва митрополит Іоан та архієпископ Мстислав приклали усі свої багаті таланти старанню привести всі наші парафії, духовенство та вірних до однодумності та мети побудувати Український Православний Центр, який би конкурував з подібним на Україні. Владика Мстислав був дуже сильним адміністратором і витрачав всю свою енергію на будівництво комплексу, яким ми його бачимо сьогодні. Він не вважав себе богословом, а скоріше істориком, здатним запам'ятати уроки історії та використати їх, щоб переконати Церкву про шлях у майбутнє. Він ніколи не покидав сподівань, що побачить в своєму житті незалежну Україну та відродження Української Православної Церкви. Він постійно заявляв, що ми повинні бути завжди готовими до того дня, що він настане, і що ми повинні зробити все, щоб зберегти спадщину нашої Віри та нашої Нації для тих, хто страждав так довго і жахливо під час Радянського режиму. Він постійно засуджував дії Радянської влади протягом всього існування режиму та вимагав цього від решти світу – у тому числі, будучи в кабінеті в Білому Домі з Рональдом Рейганом, "наставляючи" його, як провести свою першу зустріч з російським лідером Горбачовим.

Слабким місцем Митрополита в управлінні Українською Православною Церквою США було те, що він ніколи не міг зрозуміти двох хвиль української імміграції, які будували нашу Церкву на міцному фундаменті протягом 35 років перед його прибуттям до США. Ці дві хвилі імміграції давним-давно глибоко злилися з американським суспільством. Вони ніколи не знали, чи бачили гноблення радянського режиму проти України, часом не можучи осмислити долю тих, хто зазнав цих репресій. Митрополит був постійно розчарований, коли стикався з розбіжностями, а іноді й конфліктами між цими хвилями імміграції та третьою хвилею, частиною якої він був. Незважаючи на це, коли він зустрічався і говорив з однією хвилею імміграції, його присутність та харизма були надихаючими. Він легко міг відобразити реальність того, що відбувалося з Українським народом та нацією. Після того, як Україна стала незалежною, а Церква знову відродилася – третє відродження Автокефальної Церкви – він був вражений, коли його повідомили, що він був обраний першим Патріархом тієї Церкви. Він став символічною постаттю, поєднанням до і після комуністичної України. Великий символ з сильним голосом – навіть у віці 92 роки, коли він вперше з 1944 року повернувся на Україну, як герой, який вірив, що Церква мусить бути моральною свідомістю нації.

7 травня 1972 року був ще одним історичним днем у житті Української Православної Церкви США, коли людина народжена а Америці стає першим американським єпископ для Церкви в особі о. Федора Багана, який прийняв монаший постриг з іменем Константин та був рукоположений у Катедрі Св. Володимира, м. Філадельфія, штат Пенсильванія. Це було величезним кроком у житті нашої Церкви, але як виявилося також надзвичайно позитивним кроком, коли молодий єпископ Константин завоював серця та любов тих, хто противився ідеї обрання на єпископа кандидата американця українського походження у третьому поколінні. Преосвященніший Єпископ Константин, був призначений єпископом Чиказьким, що знову зблизило його з своїм наставником, протопресвітером Федором Білецьким, тепер уже будучи не учнем, а наставником для о. Федора. Владика вирішив розбудувати Чиказьку Єпархію та об'єднати всіх Українських Православних Християн у справжній відданості до Господа та вірних у своєму прагненні не тільки зберегти нашу велику Українську Православну духовність, але укріпивши, передати її наступним поколінням. Робота владики не обмежувалася лише територією Чикаго. Він відвідував парафії по всій Америці, Європі, Австралії та Південній Америці добре представляючи нашу Церкву та заохочуючи вірних у всіх місцях - завжди зосереджуватись на молоді та їхній ролі в майбутньому Церкви. Митрополит брав участь у комітеті створення Свято-Софіївської Семінарії в 1975 р., та був провідним прихильником намагань Української Православної Ліги придбати табір "Усіх Святих" у 1977 р. Він був Ректором Семінарії 25 років та Духовним Наставником Української Православної Ліги 35 років. У 1986 році владика Константин став архієпископом. Він, наслідуючи приклад, митрополита Іоана, був особливо відданим праці з молоддю нашої Церкви, щороку відвідуючи табір "Всіх Святих". Після розпаду Радянського Союзу та з незалежністю України, архієпископ здійснив декілька візитів до України, намагаючись сприяти там єдності Церкви. Під час Собору 1992 року, Патріарх України та Митрополит нашої Церкви тут у США Мстислав, висунув кандидатуру архієпископа Константина для підвищення його до сану Митрополита, що Собор підтримав. У 1993 році, після смерті Патріарха Мстислава, митрополит Константин був обраний Первоієрархом УПЦ США, очолюючи Церкву 19 років аж до смерті в травні 2012 року. Важливим внеском митрополита Константина було успішне примирення третьої хвилі іммігрантів з двома попередніми хвилями. Страх, що ми маємо американського ієрарха швидко зник, коли люди побачили що він у своїх словах та на ділі повністю розуміє думки і переживання усіх вірних доручених йому Господом в опіку.

У 1972 році Бог обдарував нас ще одним подарунком – Маєтком родини Хезерінгтон, яка заснувала Нью-Йоркську Фондову Біржу. Їхній маєток, прямо через ставок від нашої першої земельної ділянки, був запропонований нам для покупки. Це було бажання родини, щоб наша Церква мала першу можливість придбати цю нерухомість. Милістю Божою, наші вірні зацікавились пропозицією і надали свою підтримку пожертвами та позиками, щоб зробити цю покупку можливою. Було придбано п'ятдесят акрів землі в ціну $50 000 за акр. Було багато сумнівів з усіх сторін щодо того, чи зможемо ми сплатити взятий на себе борг. Але і цього разу Господь нам допоміг. До нас звернулася будівельна компанія з проханням купити у нас 15 акрів землі, які колись відділила від нас І-287 дорога. Коштів, отриманих від продажу цієї землі та щедрі внески від наших парафій та вірних було достатньо для того, щоб сплатити борг.

У 1975 році у будинку родини Хезерінгтон був зроблений капітальний ремонт і будинок став Українською Православною Богословською Семінарію Святої Софії. Того ж року, у вересні двері цього поважного закладу відкрилися для навчального року і на сьогодні майже половина нашого духовенства отримала там богословську та пастирську освіту. Семінарія поступово зростала за своїми можливостями та програмами. У 2015 році вона отримала ліцензію штату Нью-Джерсі нагороджувати випускників дипломом Магістра Богослів'я. Вчена Рада та викладацький склад на даний час готуються до акредитації закладу через Американську Асоціацію Богословських Шкіл, першим кроком якої є статус кандидата. Окрім нової заочної програми навчання та відносно невеликої кількості студентів, що народилися у США, які подають заяви на навчання в семінарії, кількість студентів збільшилась через абітурієнтів з України. Еміграційний Департамент США "SEVIS" офіційно визнав Семінарію установою спроможною брати на навчання іноземних студентів. У травні 2018 року Семінарія завершила свій 42-ий безперервний рік успішного навчання.

14 вересня 1980 року Український Культурний Центр був освячений та вперше вжитий після дуже довгого будівництва та отримання усіх дозволів. Він є присвячений Тисячоліттю Православ'я на Україні та є пам'яткою усім церквам, бібліотекам та архівам, зруйнованим під час комуністичного режиму в ХХ столітті. Протягом свого існування він слугував, як центр Українського Мистецтва, освіти - нашої Школи Українознавства та Релігієзнавства, соціальної та культурної діяльності для української громади Нью-Йорка та Нью-Джерсі та для інших потреб нашої Церкви. У Культурному Центрі тимчасово зберігаються експонати нашого церковного музею, доки не завершиться будівництво нового Історичного та Освітнього Музею. Церковні архіви також розміщені в Культурному Центрі. Український Культурний Центр є джерелом постійного фінансового прибутку, що допомагає утримувати Осередок Митрополії протягом уже 38 років.

23 жовтня 1983 року був освячений вражаючий пам'ятник митрополиту Василю Липківському. Митрополит є мучеником нашої Святої Української Православної Церкви. Без сміливості, яку він показав, проте дехто це осуджує, наша Церква сьогодні не існувала б тут у США. Він пробудив свідомість у вірних про їхню Українську Православну Віру та духовну спадщину, передану їм їхніми предками – святими та мучениками, які віддали життя оберігаючи цю спадщину.

На регулярному Церковному Соборі у 1981 році, Собор Єпископів висунув кандидатуру народженого в США о. Івана Щерби для обрання на єпископа нашої Святої Церкви. Він прийняв монашество в 1983 році з іменем Антоній – в честь святого Антонія Великого, день пам'яті якого припадає на день народження обраного кандидата. У 1985 році єпископ Антоній був рукоположений в Церкві-Пам'ятнику Святого Андрія в Осередку Митрополії. Він був негайно призначений Провостом Свято-Софіївської Семінарії та редактором англійської версії видання Українського Православного Слова. Восени 1985 року єпископ Антоній на прохання митрополита Мстислава вирушив до парафій, звертаючись за допомогою для фонду правового захисту одного з наших парафіян – пана Івана Дем'янюка. Архієпископ продовжував займатися захистом пана Дем'янюка протягом 20 років добившись скасування вироку в Ізраїлі про його вину, аж доки Дем'янюк не помер в будинку перестарілих в Німеччині. На додаток до своїх обов'язків єпископа в США, він був призначений єпископом Австралійсько-Ново-Зеландської Єпархії протягом 10 років, де був успішним у проведенні переговорів, що призвели до єдності дві Українські Православні Юрисдикцій.

Після проголошення незалежності на Україні, владика Антоній багато разів відвідував її, представляючи Патріарха Мстислава та нашої Церкви бажання об'єднання Церкви. У 1992 році він став архієпископом. На регулярному Соборі 1995 року Архієпископа Антонія обрали Головою Консисторії, де він переорганізував Церковну адміністрацію на різні відділи з кваліфікованими працівниками, які працювали на благо вірних. Він опікувався Консисторією протягом 17 років, доки не був обраний четвертим Митрополитом нашої Церкви на Надзвичайному Соборі після упокоєння митрополита Константина в 2012 році. Його трьома головними заслугами є: розвиток Фонду Допомоги Новим Місійним Парафіям; тісні робочі зв'язки нашої Церкви з Фондом допомоги дітям Чорнобиля; та нашою програмою допомоги дитячим будинкам-сиротинцям в Україні – Програмою Орисі Федервич та Наталії Деделюк. Ці дві сестри з Каліфорнії зробили щедрий внесок у розмірі $40 000, щоб знайти і допомогти сиротинцю та організувати першу поїздку Місійної Групи Студентів. Відтоді Церкві ніколи не приходиться збирати ніякого додаткового фінансування для цієї програми. Вірні постійно жертвують на підтримку цієї програми. Фонд Допомоги Новим Місійним Парафіям був дуже успішним і був заснований з доходів Церкви Пресвятої Богородиці, Хіксвілл, штат Нью-Йорк, яка закрилася через те, що на ній залишилося тільки шість стареньких парафіян, які більше не могли її утримувати. Ряд наших найстарших парафій протягом останніх 20 років вирішили, що їм також необхідно закритися. Фонд Допомоги Новим Місійним Парафіям допоміг нам відкрити більше число нових парафій ніж закрилося старих.

Владика Антоній брав участь у засіданнях Постійної Конференції Православних Єпископів в Америці (в минулому Асамблея Канонічних Православних Єпископів) протягом 10 років. На першому засіданні Асамблеї в 2010 році він був обраний першим Скарбником організації та був переобраний на цю посаду шість разів. У січні 2013 р. він, як Митрополит був інтронізований в Катедрі св. Андрія, Сілвер Спрінг, штат Меріленд. 20 Православних ієрархів з Канади і США були присутні на інтронізації, не враховуючи Українських Католицьких ієрархів з США. Владика Антоній також є митрополитом Бразильської Єпархії та Латинської Америки, які знаходяться під омофором митрополита Української Православної Церкви США. Рік після того, він був обраний Митрополитом Української Православної Церкви в Діаспорі, включаючи Західну Європу, Австралію та Нову Зеландію. Митрополит керував двома проектами будівництва в Осередку Митрополії. Перший – мавзолей Святого Воскресіння під Церквою-Пам'ятником. З самого початку це приміщення було розроблене як мавзолей, але Церковний музей "тимчасово" був перенесений туди доки для нього не появилося місце у Українському Культурному Центрі, сподіваючись на будівництво нового музею в складі Українського Історичного та Освітнього Центру – другий проект будівництва Митрополії, який все ще перебуває в стані будівництва.

16 серпня 1987 року відбулося відкриття та освячення пам'ятника Святій Рівноапостольній Княгині Ользі, і це свято стало початком святкувань в очікуванні 1000-ліття Хрещення України у Святу Православну Віру. Цей пам'ятник був ініціативою Об'єднання Українських Православних Сестрицтв та Українських жінок усієї Діаспори, і був встановлений для вшанування "Святої Рівноапостольної Ольги", яка мабуть, більш за всіх послужила у наверненні Українського Народу до Христа.

Під час святкування Тисячоліття Християнства на Україні (988-1988 рр.), яке проходило в Осередку Митрополії, було освячено приміщення Консисторії/Бібліотеки, що знаходиться навпроти Культурного Центру. Митрополія – це головний центр нашої Церкви тут в США. Тут працює невелика група присвячених людей, які жертвують собою на благо нашої Святої Церкви, виконуючи більше, ніж більшість навіть може собі уявити. Під час будівництва консисторії, був створений фінансовий фонд та спеціальний збір коштів. На щастя, до нас звернулася компанія розташована на Дейвідсон Авеню з пропозицією придбати в нас 17 акрів землі. Продаж цього майна практично повністю покрив вартість будівництва адміністративних будівель Консисторії.

Ще одне благословення для нашої Церкви було утворення нової Центральної Організації - Українського Православного Товариства Святого Андрія. Головною рушійною силою Товариства був Михайло Герець, член Ради Метрополії. Засноване у 1990 р., як релігійна та благодійна організація Української Православної Церкви США, Товариство надає гуманітарну допомогу потребуючим, сиротам, людям похилого віку, постраждалим та переселенцям через війну в Україні. Товариство надає фінансову допомогу семінаріям в Україні та стипендії (через Семінарський Стипендіальний Фонд імені о. В. Левицького) для студентів богослів'я, що навчаються за кордоном та у Свято-Софіївській семінарії. Товариство займається виданням релігійної літератури, допомогає в медицині та церковних реставраціях. Товариство підтримує християнське духовне відродження Українського народу, зусиллями Української Православної Церкви відновлює універсальні принципи гуманності, справедливості, милосердя та толерантності, а також повного відродження переслідуваної та розгромленої Церкви в колишньому Радянському Союзі. З часу свого заснування Товариство отримало пожертв понад 1,3 мільйона доларів на свої релігійні, освітні та гуманітарні проекти.

У листопаді 1994 р. Вселенський Патріарх Варфоломій I запросив митрополита Костантина та архієпископа Антонія відвідати Патріархію та поговорити про відновлення стосунків, які існують більш ніж тисячу років з Патріархією, звідки Україна прийняла Християнство в 988 р.. Митрополит та Архієпископ були призначені митрополитом Мстиславом, представляти нашу Церкву на похороні Вселенського Патріарха Димитрія. Архієпископ Антоній був призначений представляти Церкву на Інтронізації Патріарха Варфоломія. Попередньо, Архієпископ Антоній супроводжував Патріарха Мстислава під час його зустрічі з Патріарха Варфоломія на початку 1991 року, коли Патріарх Мстислав закликав Вселенського Патріарха працювати над визнанням канонічності відродженої Церкви в незалежній Україні. Після цих обговорень у лютому 1995 р.Раді Митрополії нашої Церкви був представлений ряд домовленостей, які Церковний Собор схвалилив у жовтні цього ж року, з усього лише 17 голосами проти. Ці переговори привели до визнання Української Православної Церкви США як юрисдикції під омофором Вселенського Патріарха, повернувши таким чином Українську Православну Церкву на своє законне місце у світовому Православ'ї. Наша Церква зберегла свою структуру та адміністративну незалежність в керівництві, що залишається незмінним вже протягом 23 років. Раптом наш голос був почутий у Православному світі, включно з Україною. Протягом цих 23 років, наші ієрархи на прохання Патріарха представляти Його в багатьох історичних подіях життя Української нації та її Церкви.

У 1996 р. архієпископ Антоній та єпископ Всеволод Української Православної Церкви в Америці провели переговори про остаточне та довгоочікуване об'єднання двох Українських Православних юрисдикцій у США – УПЦ в Америці та УПЦ США в нашу Українську Православну Церкву США (УПЦ США). Регулярний Собор Церкви в 1995 р. затвердив рішення про таке об'єднання. В перший тиждень листопада 1996 р. Українська Православна Церква в Америці провела в приміщені нашої Бібліотеки Надзвичайний Собор. В кінці Собору, митрополит Константин отримав добру новину та доручив оголосити її під час Божественної Літургії в Церкві-Пам'ятнику Святого Андрія у найближчу неділю. Єпископ Всеволод був підвищеений до сану архієпископа та став правлячим архієреєм Західної Єпархії з Катедрою Св. Володимира у м. Чикаго. Митрополит Константин очолив Центральну Єпархію з Катедрою Св. Володимира в м. Парма, штат Огайо, а архієпископ Антоній очолив Східну Єпархію з Катедрою Св. Володимира в м. Нью-Йорк.

Єпископ Всеволод був сином священика, який протягом 20 років працював сімейним терапевтом. Він закінчив богословську освіту в Варшавській Православній Семінарії та Диллінденську Богословську Школу в Німеччині. Він працював з митрополитом Андрієм Кущаком, який висвятив його на священика. Єпископ Всеволод очолював Українську Православну Церкву в Америці у 1987-1996 рр., перебравши керівництво від Високопреосвященніного Митрополита Андрія Кущака, який помер у 1986 році. Це була єпархія єпископа Богдана (Шпильки) під юрисдикцією Константинопольського Патріархату. З моменту його інтронізації на Первоієрарха, єпископ Всеволод був задіяний в екуменічних відносинах. Він був призначений до Православного-Католицького Діалогу, і представляв Патріарха в багатьох делегаціях на академічних та пасторських конференціях та мав добрі відносини з ієрархами всіх конфесій. Він завжди підтримував Вселенський Патріархат, багато разів представляючи Патріарха в Україні, зустрічаючись з різними церковними діячами та прагнучи до єдності Церкви, сміливо проголошуючи, що Вселенський Патріархія ніколи не відмовилася від своїх обов'язків як Матері Церкви для України і ніколи не схвалила передання Української Православної Митрополії Російській Православній Церкві канонічним поступком. Після об'єднання його юрисдикції з нашою Церквою та його піднесенням до архієпископа починаючи з 1996 року владика Всеволод продовжував представляти нашу Церкву на багатьох екуменічних зібраннях та конференціях, зокрема на щорічній конференції "Orientale Lumen" у Вашингтоні, округ Колумбія, яка збирала представників Церков з усього світу. Він активно працював з молоддю нашої Церкви. Особливо, він любив Молодіжну Українську Православну Лігу, де зустрічався з молоддю на щорічних з'їздах, менше відвідуючи конференції дорослої Ліги. Архієпископ помер 16 грудня 2007 року та похований на Свято-Андріївському цвинтарі.

У 1997 році ми стали свідками освячення відновленого будинку родини Фішерів – старанно відремонтували який наші власні працівники - переробивши його в прекрасний історичний будинок. Оригінальна частина будинку була побудована в 1688 році, і тепер він є перлиною історичної спадщини округу Сомерсет, штат Нью-Джерсі. Щорічно сотні відвідувачів відвідують будинок, задумуючись про те, яким було життя власників цього будинку, котрі відіграли таку важливу роль в американській історії. На жаль, під час нещодавнього ремонту нового даху на будівлі було виявлено серйозні пошкодження дерев'яних стін термітами. Наразі розробляються архітектурні плани, щоб зробити необхідний ремонт, щоб зберегти цю історичну будівлю, як найстарішу резиденцію в окрузі Сомерсет, штат Нью-Джерсі.

Велике благословення було послане Церкві на початку цього Тисячоліття, у 2000 році, з прийняттям у нашу Церкву Диякона Володимира Зелінського. Диякон народився і виріс на Україні, був охрещений таємно у будинку місцевого Православного священика в Івано-Франківську. Він розпочав своє богословське навчання в Україні і закінчив його у Свято-Софіївській Семінарії. Він був висвячений на священика в травні 2001 року, і незабаром після цього прийняв монаший постриг в монастирі Покрови Пресвятої Богородиці, м. Довер, штат Флорида, з іменем Даниїл. Отець Даниїл був призначений на парафію Вознесіння Христового, у м. Кліфтон, штат Нью-Джерсі. Після розробки Архієпископом Антонієм програми Адаптації дитячих будинків-сиротинців на Україні, отець Даниїл у 2004 р. був призначений Духовним Опікуном програми.Церква швидко розширила свою програму з одного до відразу трьох сиротинців. Під керівництвом о. Даниїла, студентські місійні групи почали відправлятися на Україну кожного літа, а зимою на Свято Миколая дорослі любого віку кожного року почали відвідують дитячі будинки, де вони допомагали з ремонтом, а найголовніше приносили радість і любов у життя найбільш немічних, як фізично, так і розумово дітей-сиріт.

Під час регулярного Церковного Собору у 2007 році митрополит Константин від імені Собору Єпископів запропонував кандидатуру ієромонаха Даниїла на єпископа. Собор відповів одностайним схваленням. У травні 2008 р. архімандрит Даниїл був рукоположений в єпископа у Катедрі Св. Володимира, м. Парма, штат Огайо. Він замінив архієпископа Всеволода ставши єпископом Західної Єпархії з Катедрою у м. Чикаго. У 2010 р. єпископ Даниїл був відкликаний до Центру Митрополії, щоб взяти на себе обов'язки Декана Свято-Софіївській Семінарії проте продовжуючи виконувати всі обов'язки, як єпископ Західної Єпархії. Важливою частиною його праці в Семінарії було дістати від Еміграційного Департаменту США (SEVIS) дозвіл приймати на навчання іноземних студентів. Досягнувши цієї мети, єпископ Даниїл разом з о. Василем Завірюхою, Провостом Семінарії, розробив програму залучення студентів з України. Він також багато допоміг о. Ф. Реллі з успішною заявою семінарії до Відділу Освіти штату Нью-Джерзі, для отримання ліцензійного статусу навчального закладу. Після затвердження цього статусу, Семінарії було надано право нагороджувати студентів дипломом Магістра Богослів'я. На даний час, як Провост Семінарії, владика готує звернення до Американської Асоціації Духовних Шкіл для надання акредитації нашому навчальному закладу. Це багаторічний процес, який вимагатиме значних зусиль і потребує подолання багатьох викликів. Під час надзвичайного Собору у 2012 році, коли Архієпископ Антоній був обраний Митрополитом, єпископ Даниїл був піднесений до сану архієпископа та обраний Головою Консисторії. Архієпископ протягом десяти років побував в Україні багато разів, представляючи нашу Церкву, Вселенський Патріархат, вірних та сиріт. З 2016 р. Митрополит Антоній призначив Архієпископа Даниїла опікуватися Українськими Православними Вірними в Західної Європі, включно з Великобританію.

Освячення Мавзолею Святого Воскресіння відбулося 7 травня 2001 року у неділю Св. Фоми – Провідну Неділю, що стало завершенням однієї з мрій Патріарха Мстислава, який від самого початку будував Церкву-Пам'ятник з мавзолеєм внизу. Зараз, там знаходиться крипта Патріарха, яка була освячена 11 червня 1994 року, рік після його смерті, разом з невеликим музеєм про його діяльність. Навколо крипти знаходяться ще 276 крипт для поховань Українців-Американців, які були активними у церковному та громадському житті.

14 жовтня 2001 року ми освятили місце для майбутнього Історичного Освітнього Музею в пам'ять Патріарха Мстислава, що доповнить будівництво Консисторійного/Бібліотечного Комплексу. На подвір'ї цього комплексу постане пам'ятник 8 мільйонам жертв Голодомору. Будівництво нового Музею почалося кілька років після освячення, через надзвичайно тривалий процес проектування та ухвалень місцевими органами влади. Це будівництво продовжується і сьогодні. Рішенням Церковних Соборів було те, що для будівництва музею не будуть залучені жодні Церковні кошти. Після кризи 2008 р. пожертви суттєво скоротилися і лише нещодавно почали знову зростати. Цей проект став довготривалим, для завершення якого нам необхідно зібрати величезні кошти. Ми закликаємо Вас підтримати цей важливий для майбутнього проект.

Тисячі тисяч Українських Американців, Українські світові лідери, Американські Президенти, Сенатори, Конгресмени та Президенти України, а також багато інших українських урядовців та людей з різних конфесій відвідали наш Центр Митрополії/Духовний Осередок освячений 66 років тому. Вони побачили будівлі та установи побудовані тут з Милості Божої та за допомогою натхненних митрополита Іоана, Патріарха Мстислава та всіх єпископів і провідного духовенства нашої Церкви. На цій святій землі буде ще багато досягнуто теперішніми та майбутніми поколіннями єпископів, священиків та вірних, тому що Бог вселив в нас любов до Святої Української Православної Церкви та бажання передати нашу багату духовну і культурну спадщину, неушкодженою, нашим дітям та онукам. Нехай Бог укріпляє нас силою, присвятою та бажанням зробити це.

(Замітка від автора: Я хочу щоб Ви розуміли, що те, що Ви читаєте тут, не є історія написана в академічному стилі. Тут Ви знайдете факти та епізоди з життя Української Православної Церкви США. Історія Церкви була б значно більшою з хронологічним порядком періодів життя Церкви та ознайомленням не лише з певними організаціями, ієрархами та конкретними подіями, пов'язаними з Осередком Митрополії. В історії потрібно було б згадати сотні мирян, духовенство та інших ієрархів. Одного дня справжня історія буде написана, але тим часом я сподіваюсь, що Ви з насолодою прочитали цей нарис).